Чому союз країн Балтії та Англії Україні зараз важливіший за довгий вступ до ЄС

Цього тижня у Вільнюсі пройшов саміт НАТО, напередодні якого Україна отримала кілька позитивних сигналів. Президент Туреччини Реджеп Ердоган підтримав ідею вступу України до НАТО та будівництво заводу з виробництва ударних безпілотників в Україні. Звучала досить чітка позиція Великобританії, Франції, Італії, Данії Норвегії, а також країн Східної Європи, які виступають у НАТО єдиним флангом на підтримку України.

І активна підтримка членства України в НАТО багатьма країнами, і будівництво в Україні заводів з виробництва бронетехніки та безпілотників, і особливо повернення на батьківщину українських героїв “Азова”, які, згідно з домовленостями, мали залишатися в Туреччині до кінця війни – це чудові новини. Але все ж таки Україна давно і ясно демонструвала, що від саміту в Вільнюсі чекає більшого – принципового політичного рішення, яким має стати запрошення до НАТО вже зараз, а вступ за спрощеною процедурою згодом.

При цьому Київ наполягав, що НАТО може запросити Україну до вступу навіть під час війни, а завершити юридично процес тоді, коли дозволять обставини, розповідала в інтерв’ю “Європейській правді” віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанишина.

Членство має почекати

Проте непублічні сигнали напередодні саміту свідчили про те, що Альянс навряд чи зможе дати Україні настільки потужні гарантії. Попри те, що Україна щодня на полі бою доводить свою відданість демократичним цінностям, навіть не будучи членом НАТО, захищає інші країни від російської агресії, переломити побоювання США та Німеччини, які прагнуть за всяку ціну уникнути втягування НАТО в конфлікт з Росією, не вдалося.

Хотя в цілому усі погодилися, що майбутнє України має бути пов’язано з НАТО, в підсумку Київ отримає запрошення до вступу, коли всі країни-члени з цим погодяться, а також будуть виконані відповідні умови. Вступ України до НАТО пов’язали також з антикорупційними, оборонними реформами і перемогою над Росією.

Звісно, альянс надає Україні неоціненну допомогу у вигляді новітнього озброєння, обладнання, навчання військових, фінансування та передачі розвідданих. Посилає чіткі сигнали, що західні союзники будуть підтримувати Україну до кінця. Та все ж вступ України до НАТО, який міг бути найбільш надійною гарантією її безпеки та захисту, переноситься на період після закінчення війни. Хоча й відбуватиметься тільки з одного кроку, без Плану дій щодо членства.

З цього стає зрозуміло, що шлях до НАТО буде довгим та тернистим. Доведеться долати багато складнощів та шукати компроміси, адже усі рішення в організації приймаються колегіально. Варто лише Росії пообіцяти економічні преференції Угорщині чи Туреччині, як ті можуть у будь-який момент заблокувати приєднання України до альянсу. Ніяких орієнтовних строків отримання Україною запрошення до альянсу, зазначими, в комюніке саміту немає.

На думку багатьох експертів, сподіватися на прискорення вступу до ЄС, Україні так само не варто. ЄС бракує єдиної геополітичної стратегії розвитку та елементарної згоди у вирішенні спільних проблем (міграція, економічна криза). Україні ж насамперед належить виконати домашнє завдання щодо зміцнення демократичних (антикорупційних) інститутів, покращення інвестклімату, створення незалежної судової системи та вирішення питання нацменшин. І хоча цей шлях в ЄС є реалістичним та єдино можливим, він не обіцяє швидких перемог. Та й вступ України до ЄС як повноправного члена потребує широкого суспільного обговорення питання, які саме преференції отримає наша країна у майбутньому.

Сценарії

Вільнюський саміт, поза всяким сумнівом, матиме визначальне значення як на найближче майбутнє, так і на подальшу перспективу. Осмислення нової ситуації після Вільнюсу займе в Брюсселі, Вашингтоні та Лондоні деякий час. Водночас багато питань, які визначають безпеку, економіку та політику України, вирішувати необхідно вже зараз. І в цій ситуації для Києва було б помилкою гаяти час, не розглядаючи інші способи взаємодії із союзниками задля забезпечення власної безпеки.

За великим рахунком можливих варіантів тільки два. Перший – шукати підтримки великих держав, причому не загальнополітичної (її якраз вистачає останнім часом), а повноцінних, юридично зобов’язуючих гарантій безпеки. Насамперед, з боку США, як найсильнішого політичного та ресурсного союзника України, а також Великої Британії і, можливо, Польщі.

І другий сценарій – укладання взаємних договорів по забезпеченню безпеки та взаємодопомоги з країнами Балтії, Польщі та, можливо, Великої Британії, а в перспективі – й створення нового Східно-Європейського союзу, який не буде замішаний на зв’язках із Росією, на відміну від старої Європи.

Коаліція ключових партнерів

Перший варіант не спрямований на заміну повноцінного членства України в НАТО, а є скоріше дорожньою картою для країн – союзників України, що містить юридичні зобов’язання, які дозволяють негайно реагувати на ескалацію російської агресії.

Така угода про безпеку може передбачати як надання великої кількості військової техніки, так і багатолітній план інвестицій в економіку України, військову підготовку до повноправного членства в НАТО, обмін даними, що створює нові можливості як для України, так і Європи загалом.

Цей сценарій має певні недоліки. Відсутність на даному етапі будь-яких опублікованих проектів безпекових угод не дозволяє оцінити, наскільки вони адекватно, без “парасольки” НАТО, допоможуть Україні стримувати агресію Росії зараз і на майбутнє. Неясно, і хто саме може бути такими гарантами безпеки для України. Окрім Америки, яка і так перевантажена військовими зобов’язаннями, дати подібні гарантії здатна Великобританія – найбільш антиросійська серед інших країн Західної Європи. Перевага Британії в тому, що вона не пов’язана рамками та бюрократією Європейського союзу, проводить синхронізовану із США зовнішню політику та має схожі цінності та пріоритети у зовнішній політиці.

Як зазначив глава офісу Президента Андрій Єрмак, серед інших можливих союзників, які можуть підписати з Україною такі угоди, Канада, Польща, Італія, Німеччина, Франція, Австралія та Туреччина, а також кілька країн Північної Європи, Балтії та Центральної Європи. Та зрештою, навіть якщо такі угоди будуть підготовлені та підписані, вони ще підлягають ратифікації парламентами країн-гарантів.

Київ має запропонувати свій проект

Другий варіант із тих, що є у розпорядженні України, – це створення Балто-Чорноморського об’єднання, яке могло б включати такі країни як Естонія, Латвія, Литва, Україна, Польща, тобто спільноту країн, розташованих широкою смугою між Балтійським та Чорними морями, до яких, можливо, приєднається Велика Британія.

Про такий альянс замислювалося чимало українських політичних діячів (Ю. Бачинський, М. Міхновський, С. Рудницький, Ю. Липа, М. Грушевський). Зокрема Ю. Липа звертав увагу на “історичну спільність народів, що населяють узбережжя Балтійського та Чорного морів”. Американський політолог Збігнєв Бжезінський наголошував, що такий альянс, як пояс, міг би зачинити Росію з її експансіоністськими намірами в Азії та Європі. Проте ця ідея не набула свого втілення.

Після розпаду Радянського Союзу про необхідність Балто-Чорноморського співробітництва на саміті країн регіону у Вільнюсі 1997 року знову заговорив тодішній президент Литви Альгірдас Бразаускас. І хоча публічно ідея була підтримана, згодом наміри сторін знов зійшли нанівець через різні інтереси, а також неможливість залучення авторитарної Білорусі.

Сьогодні головною основою Балто-Чорноморської вісі має бути загальна оборонна система від агресії Росії. На думку глави МЗС України Дмитра Кулеби, Варшава, Київ та Лондон мають не лише реалістичне усвідомлення загроз безпеки Європі та стратегію протидії викликам з боку РФ, а й великий потенціал тристороннього співробітництва в галузях торгівлі, інвестицій, енергетики, у тому числі поновлюваної. “Поєднуючи своїми зусиллями Атлантику, Балтику та Чорне море, ми створюємо нові можливості для наших країн та регіону в цілому”, – підкреслив він.

За прогнозними оцінками, нове геополітичне об’єднання в перспективі 10-15 років могло б замінити слабку та дезорганізовану внутрішніми проблемами Європу, яку багато в чому засмоктала трясовина сировинної залежності від РФ. Нинішня Європа не може проводити ефективну зовнішню політику, замінюючи конкретні кроки невиразними розмовами про демократію, транспарентність, ґендер і висловлювання глибокої стурбованості.

Підтримку можливому Балто-чорноморському альянсу вже висловили у США. До того ж, таке об’єднання було б корисним у протистоянні по багатьом питання зі старою Європою – Парижем, Берліном, Брюсселем, яким насправді вже давно слід визначитися, кого вони насправді підтримують.

Гігантський потенціал співпраці

На відміну від останніх, Польща залишається послідовним політичним союзником України. Важливим логістичним вузлом, через який західна військова та гуманітарна допомога надходять до України. Недарма Володимир Зеленський вже заявив, що в майбутньому між нашими країнами не буде жодних кордонів – політичних, історичних та економічних.

Щодо останнього пункту: вже зараз, під час війни, Польща є найбільшим торговим партнером України та експортним ринком України. Обсяг українського експорту до Польщі лише за перший квартал 2023 року становив 1 млрд дол. США. Президент України запросив польський бізнес приєднатися до відновлення України. У зв’язку з чим обсяг прямих польських інвестицій в Україну, за підрахунками Польського економічного інституту (PIE), може збільшитися до 30 млрд доларів наступні п’ять років. І це набагато більше, ніж очікувалося.

Так, відносини між українцями та поляками протягом багатовікової історії були різними. І деякі протиріччя економічного і торговельного характеру (у тому числі агроблокада України в ЄС) зберігаються й донині. Та все ж вони будуть вирішені. “Бо це не складнощі – це дрібниці порівняно з тією міцністю, потужністю, яка є у нашій дружбі, у нашому партнерстві”, – сказав Зеленський. А той факт, що на фоні війни Україна і Польща фактично почали процесс примирення з питання Волинської трагедії, ще належить усвідомити.

Та не варто забувати й про інші країни, наприклад, Молдову, Азербайджан, Туреччину, Румунію та Болгарію, з якими теж можна укладати двосторонні союзи, як крок до загальноєвропейської інтеграції. Це відповідало б не лише вимогам забезпечення стабільності в Європі, але й скасувало б небезпеку блокади Росією чорноморських комунікацій.

При цьому головний вектор для нашої країни залишається незмінним – це повноправне членство в ЄС і НАТО. При чому останні будуть уважно слідкувати за змінами від Балтійського до Чорного морів та робити свої висновки.